Звичаї та обряди українців на Святвечір. Христос Рождається!

Святвечірні звичаї та обряди українців надзвичайно багаті.

На теренах Галичини донедавна були усталені такі основні дати різдвяно-водохресних святкувань: перший Святвечір (06.01) і Різдво (07.01) – Меланки (13.01) і Новий рік (14.01) – другий Святвечір, або ж Щедрий вечір (18.01) і Водохреще, Йордан (19.01).

Натомість на більшості теренів України святкували дещо інакше. Тут вечір перед Новим роком називали Багата кутя, або ж Щедрий вечір, – натомість перед Йорданом відзначали Писану коляду, Водянуху, Терпун, Голодну кутю тощо.

На Святвечір перед Різдвом на Покуті ставили сніпка-«діда», по долівці розтрушували солому чи сіно – «бабу», під настільником на столі застеляли м’ягенькою отавою. Під столом часто клали металеві предмети – сокиру, косу, леміш від плуга тощо.

На столі обов’язковими були кутя, хліб, узвар, часто часник.

Ще перед Вечерею господар перев’язував соломою «щепи», а неродючі дерева «лякав» сокиркою, щоб родили; трохи куті та інших святвечірніх страв належало занести худобі.

Святвечір був святом роду, тому найкраще вираженими у звичаях цього періоду є мотиви пошанування предків.

Не вдаючись у надмірні подробиці, увиразню кілька характерних для різдвяного Святвечора та Різдва моментів:

Покутній сніп-«дідо»

Ближче до вечора господар вносив до хати й ставив у покутньому вуглі на лаву житнього (рідше – пшеничного, локально – вівсяного, а на Гуцульщині й кукурудзяного) сніпка – «діда» (переважно звучать назви дід чи ді′до, також діду′х, діду′г, ґіду′х, дідуга′н; також коляда чи просто сніп). Для краси його перев’язували червоною волічкою. Переважно для сніпка залишали красиві рівні стебла; він міг бути фігурно виплетеним з одного виду збіжжя чи комбінованим з різних культур. Трапляється, що на «діда» залишали першого зжатого у жнива сніпка – зажинка, рідше останнього – обжинка.

Вносячи сніпка, господар виголошував привітання: «Діду′х – житні колоски. Вносит чоловік, а як нема чоловіка, то старша господині дому. Каже: “Дай, Боже, ’би дочекали відте′пер за рік”. А йому: “Дай, Боже, ’би дочекали”».

Між господарем та хатніми могли відбуватися і такі діалоги: «“Добрий вечір з колядою! Чи ви раді мною?! – Раді, раді. Є пиріг і кутя, то прошу′ до покутя!”»; «“Добрий вечір, Святий вечір! Їде Коляда на білім коні! – Слава Богу! – Приймаєте, чи ні?! – Приймаємо, приймаємо!”».

Подекуди на Вечерю ставили щось і «дідові», застромлювали в нього ложку.

«Дід» стояв принаймні тиждень. Локально його виносив з хати перший засівальник. Могли виносити сніпка й на другий Святвечір по вечері. Як правило ж, «діда» виносили вже на Івана чи й опісля, навіть на Стрітення. Відтак цілим кидали корові чи до курей; солому спалювали, розвіваючи попіл по полю, згодовували худобі чи використовували як підстилку, а зерно згодовували домашній птиці. Соломою з «діда» часто перев’язували фруктові дерева в садку, а зерно мішали з засівним. Дехто зберігав цілого «діда» до наступного року.

 Кутя

Кожна господиня повинна була зготувати на Вілію 12 пісних страв (в честь 12 апостолів чи тому, що у році 12 місяців). Приготування завершували до захід сонця: “Шоб вже після заходу не готувати, бо не будеш цілий рік справлятися”.

Обов’язковою стравою була пшенична чи ячмінна кутя (чи тітя, пшениця, дзьобавка). Зерно відпарювали й очищали у ступі, відтак промивали водою. Зціджену з куті воду виливали худобі чи підливали нею дерева, аби добре родили.

Нерідко кутю варили обов’язково у новому горщику. Дехто ж не купував нового щороку, а мав на зміну два комплекти начиння, “пісний” і “скоромний”.

Зварену кутю з горщиком ставили на покуті на сіно. Поки мама несла кутю до покуті, вона сама або діти квоктали, а нерідко ще й присідали, “шоб велися квочки у господарстві”: “Казали: «Кво-кво, тю-тю, несу на покутя кутю!» І треба було поси′діти трошки”. Локально кутю несли у кожушаних рукавицях, “щоб не голу кутю нести”, “щоб було багато всього”, а крім квоктання, наслідували голосам інших домашніх тварин: “На покуть кутю увечері несуть у рукавицях, голою не мо[ж]на нести, приказують: «Несу кутю на по′кутю». Треба сядать, треба казать: шоб курчата велись, там, «кво-кво-кво»; «му-му-му», – шоб худоба велась, телята; «гав-гав», – і собакам треба, шоб і собаки велись”.

Пісну кашу перед Вечерею заправляли у макітрі тертим маком, медом, іноді узваром, горіхами, родзинками. В давнину нерідко заправляли олією. Трапляються відомості про різницю у приготуванні куті на всі три Святвечори: “На Ко′ляди – чиста кутя, з медом, чи з кампотом, з горіхами, а на Гордань – з маком. На Щодруху то вже салом мати помаже да й дасть”.

Як уже сідати до вечері, ставали довкруж столу (а вся сім’я мала бути у зборі), запалювали свічку чи лампадку, змовляли “Отче наш”, хрестилися, господар благословив вечерю, просив, “шоб на другий рік дождати, шоб сім’я не хворіла, щоб худоба велася”, “Дочекались цього року, дай, Бог, на′рік дочекати”, “Дай, Боже, щоб до слідуючого Різдва ми не погубилися” тощо, по цьому першим брав з миски на столі ложку куті, а за ним – усі. Кожен мав насамперед спожити три ложки куті (зрідка кутею й узваром вечерю завершували, іноді ж кутею і починали, і завершували). Одразу за кутею подекуди їли голубці.

Спорадично господар зі словами “Сійся, родися, жито-пшениця, на щастя, на здоров’я!”, “Нехай родиться жито-пшениця!” тощо раз або тричі підкидав кутю з ложки до стелі (до сволока, трама) над столом. Доброю ознакою вважали, якщо до стелі приліпиться якомога більше зерен: то стільки господар поставить на полі кіп збіжжя або ж стільки матиме приплоду худоби чи стільки зловить роїв бджіл. Зернятка, які відліплювалися від стелі, згодовували курям, аби добре неслися.

Святвечірній хліб

На Святвечір у багатьох місцевостях крім звичайного хліба (а також пирогів, пампухів, струслів, калачів, підпалків та ін.) пекли спеціальний обрядовий хліб. Зокрема на Волині випікали книші – круглий чи продовгуватий хліб з борошна вищого ґатунку. Подекуди книша одразу формували як довгу хлібину або ж загинали кругляк тіста набік, відтак за формою він був наче “зрізаний”. На круглих книшах перед випіканням змоченою у воді склянкою могли робити “форму”, або ж “шишку” (чи “душу”, “душку”). Дехто посипав книша маком. Залежно від села, пекли одного або три, дев’ять книшів, рідше “душу” формували на всіх спечених до свят хлібинах – “скільки в п’єц влізе”, “ціле′ печиво – всі книші були”.

Книша клали на сіні в центрі стола або на покутньому розі столу, біля куті та різдвяного снопа, спорадично ним накривали кутю. На “душу” ставили сіль і свічку, іноді – часник. Подекуди на Багатий вечір чи на Водяну Вілію книша зі столу їли чи давали худобі, а на його місце клали свіжоспеченого. Могли цілушку згодувати худобі на третій день свят. Як правило ж, книш лежав на столі через усі свята. З ним господар ішов окроплювати господарку перед Йорданом. Після Хрещення (на Івана Хрестителя чи днем пізніше) його (чи хлібину, яка лежала біля коляди) віддавали дякові чи священикові, як освятить хату, іноді давали “за простибіг”, розпарювали і їли самі, частину з сіллю давали худобі. В окремих селах Кременеччини з книша навхрест зрізали чотири цілушки. Середину книша їли самі, а цілушки згодовували худобі, “шоб худоба велася” (насамперед корові; свині не давали, “бо то свиня”), лишали для корови і давали їй разом з сіллю і свяченою водою після отелення; на випадок хвороби худоби зберігали “душу” книша. На Демидівщині у надвечір’я Різдва або зранку на Йордан зрізали верхівку книша, вибирали м’якуш, накладали натомість святвечірніх страв, знову накривали верхів­кою, і так давали корові. На Різдвяні свята з книшами чи калачами ходили у гості.

Схожі обрядові хліби випікали і в інших місцевостях України. Особливим розмаїттям вирізняються в цьому сенсі Карпати, де таку хлібину зазвичай називали корочуном, василіником, Василем тощо.

Годівля душ померлих

На святу Вечерю “сходилась вся сім’я, старались, шоб усі були вдома, шоб були разом коло вечері, бо то така вечера, шо треба всім разом вечерати”. Також на стіл нерідко клали зайві ложки, ставили тарілки – “для душ” (іноді лише для тих, хто помер до року), а також для тих, хто “у дорозі”, далеко від дому.

Душі померлих могли спеціально запрошувати до Вечері за столом, мовляв, «Мамо (чи тату), йдіть до нас вечерать», а могли лише покласти для них ложку. Часто для душ померлих ставили вечерю на вікно, дехто ж кидав їм куті під стіл.

Повсюдно в Україні на ніч зі столу на Святвечір не “прєтали”, залишали на столі й ложки – “бо ше вмерші душі прийдуть вечеряти”. Подекуди залишали тільки миску чи макітру з кутею, яку ставили посередині. Нерідко на миску з кутею клали довкруж черпачком донизу ложки або застромлювали їх у кутю по колу, а на ранок дивилися – чия ложка перевернеться, той начебто до року помре.

Крім своїх ложок, у кутю клали ложки і для душ покійних: або одну, або лише померлим батькам, дітям, або й кожному зі сподіваних гостей, про котрих ще пам’ятали, – хто помер із родини. Іноді клали тільки чисті ложки для померлих. Якщо ложка перевернулась, казали: “О, там, – дід, чи батько, чи хто там померлий – приходив їсти кутю”. Іноді для померлих на покуті на сіні ставили окрему посудину з кутею, а на ранок дивилися, “чи приходили мертві вечерать”.

Якби хто не лишив поживи, померлі сняться родичам, як правило, дітям, з докорами.

Коляда і вертеп

Сьомого, після різдвяної церковної відправи, а подекуди й восьмого січня увечері ходили колядники. Спочатку просили дозволу на коляду, відтак колядували. Нерідко «просилися» під вікном:

Пустіть до хати, померзли п’яти,

Святий вечор!

Короткі свитки, померзли литки.

Колядували окремо діти (і дівчатка, й хлопчики), окремо – підлітки, окремо – старші (на церкву). За коляду дітям і підліткам давали навмисно для цього спечені книшики з “душею”, хліб, пироги, пампушки, житні коржики-“мазурки”, яблука, горіхи, “гарбузки”, рідше гроші. Дорослих вгощали за столом. Діти коляду­вали день чи два, а дорослі ходили до двох тижнів, поки не скінчаться “Водохрищі”.

На Різдво або вже на третій день свят ходив і вертеп, винятково парубочий, з 12–17-річних хлопців, очолюваних “отаманом”. Дівчата у вертепі участі не брали, однак ходили разом з хлопцями і колядували. Вертеп ходив день-два, найбільше чотири дні. Його обов’язковим атрибутом була двостороння, звикло шестикутна, “звізда”. Кількість кутів варіювалася від шести до восьми, однак п’ятикутної “звізди” не робили, “бо то більшовицька”. Основу “звізди” формували з сита, допасовували ріжки. Усередині помі­щали зображення “Рождества Христового”, його підсвічували свічкою. Під час колядування “звіздою” обертали.

Дійовими особами вертепу були Божа Матір, три царі, ангели, пастушки, Ірод з воїнами, Смерть (Біда), чорт, козак, циган, жид (Мошко) з козою, жидівка (Сура). Зароблені гроші хлопці частково давали на церкву, також купували за них могорич. Заколядоване разом з могоричем хлопці й дівчата зносили на вечорниці.

Молодь нерідко колядувала з “козою”. Зокрема на Кременеччині дерев’яний каркас “кози” покривали шубою, – під нею ховався “мужик”. Водили Козу з музикою, під яку вона танцювала.

Колядували й без додаткових атрибутів, гуртами. Удень – діти, а як смеркне – молодь, церковні братчики, сестрички, хор. Хто колядував із церковним дзвоником, ті або віддавали наколядовані кошти на церкву, або купували віск на велику братську свічку, яку відтак запалювали в усі святкові дні, при кожному богослу­жінні. Заколядовані пироги, ковбаси, солонину тощо споживали самі.

Крім церковних коляд, були й так звані “сільські” колядки. Серед них – колядки господареві, хлопцеві, дівчині, бабі, молодиці.

Галайчук Володимир Васильович
Етнолог, фольклорист
Кандидат філологічних наук (2004), доцент
У 1998–2005 рр. – науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, з 2005 р. – доцент кафедри етнології Львівського університету.