Таїсія Литвиненко: Я маю свою державу. Це – театр
Пропонуємо матеріал zik.ua:
Чи часто ви зосереджуєтеся на статистичних, так би мовити, аспектах свого життя. Ну, приміром, скільки людей я зустрів сьогодні. Ні, не обов’язково з ними розмовляв, щось вирішував, залагоджував, а – просто перетнувся на вулиці, посміхнувся комусь, привітався. Гадаю, що моє запитання зависне у повітрі. Бо так вже влаштоване наше життя, що навряд чи серед щільності справ, густої, мов патока, побутової суєти, рутини службових обов’язків тощо ми зосереджуємося на таких дрібницях.
Переконаний, що і моя нинішня гостя навряд чи займається схожими підрахунками. Якщо б це було так, то, мабуть, на щодень у неї б виходив доволі серйозний і вражаючий підсумок. Бо така у неї робота.
Таїсія Литвиненко, – народна артистка України, акторка Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові, – якось зізналася, що не веде реєстру усіх зіграних нею ролей…
– Традиційно на початку запитаю Вас, пані Таїсіє, про Ваші особисті відчуття нашого часу – часу трагічного і водночас, – дуже світлого, – через щемкість людських злетів, часу огидного, – через шокуючі відкриття і викриття…
– Відповідаючи на ваше запитання, хочу сказати, що я щаслива тим, що я маю свою державу. Це – театр. Він настільки об’ємний, він настільки займає мене у моїй професії, що думати про те, що мені особисто не потрібне у житті, немає сенсу. Я навчилася не думати про другорядні речі. У мене прекрасна сім’я, у мене чудовий чоловік (Федір Стригун – Ред.).
А ситуації, що відбуваються довкола мене, дуже денервують. Ви розумієте: напруга висне у повітрі, вона тривожить нас усіх. Чи ти їдеш у трамваї, чи розмовляєш з колегами, – так чи інакше, всі розмови сходяться на тому, що з нами відбувається, що твориться довкола, поблизу наших кордонів. Це – дуже боляче, це просто кара Божа якась… Як оце у приповідці: гарна дівчина, ніхто не хоче сватать, а усі норовлять хапануть. Отак і Україна. Гарна, чудова, талановита, з прекрасними людьми… І всі хочуть нею заволодіти. Жаль…
– Кажуть, що наш час – це час, коли зривають маски. Для актора це, мабуть, звично, – він вживається у роль на сцені і виходить з ролі, правда, по-різному… А як жити негідникові у масці святенника упродовж життя?
– Тепер виявляється, що можна так жити. Я дивуюся, як багато негідників, які вони молоді, а головне, – де вони навчилися цій мерзоті, хто їхні батьки, матері… Адже вони навіть не соромляться того, що вчорашнє дитя, невинне, хороше, мов ангел, – виросло у підлу, негідну особу. До того ж, у наш з вами час, коли, здавалося б, є ідея збудувати Україну! Коли вона, ця Україна, вже незалежна, коли за неї поклали голови найкращі…
Ми у 90-х роках приїжджали в Америку, мали зустрічі з тими, хто виїхав, кому не знайшлося місця в «Совєтской Украинє». Які це красиві мужчини! Статні, високі, кароокі, блакитноокі… Адже в УПА йшов цвіт нації, ті, хто не тільки умів воювати, а освічених усебічно, умілих співати, – згадайте бодай пісні Веселовського! Це були поети, письменники, вчені, а не просто рафіновані вояки. Вони вчилися по віднях, парижах…
Тому дуже боляче, що їхня офіра була марною, що їхні нащадки, задля якогось дріб’язкового інтересу, повдягали, як ви кажете, маски… Причому, мова тут, далебі, не про пересічних людей, – вони виживають.
– У кожного актора, як я це розумію, є своє амплуа. Не факт, що доля сприяє «чистоті експерименту», доводиться грати ролі, які не надто вписуються у твоє природне покликання. Чи можна бути універсалом?
– Це реально (сміється). Взагалі, ви знаєте, я за натурою – клоун. Я люблю комедії, люблю танцювати, співати… Колись я навіть мріяла бути співачкою. Бо мою маму – Олю Михайлівну – Гурій Верьовка хотів взяти у хор. Він їздив селами, слухав, як співають дівчата… Але… Мама щойно вийшла заміж за мого тата – Йосипа Кириловича, народилася я, і вона відповіла: «Еге, дядьку, завезете до Києва, а там – кінець світу» (сміється). Тож мені призначене було це ремесло. Хоча… Я не знаю українців, які не є артистичними.
Можливо, це від наших українських ритуалів – весілля, сватання, та навіть вінчання. Звичайно, є ще й поминки. Але це теж свого роду ритуал, театр. Тому у житті ми теж буваємо універсальними акторами, переходимо від однієї ролі до іншої.
– Торкнемося теми війни і культури. Як впливають події на Сході на сприйняття глядачів? Чи змінилися Ваші глядачі за ці роки воєнного лихоліття?
– Як не дивно, але зараз у нас дуже побільшало глядачів. Аншлаги за аншлагами. По-перше, у Львові дуже багато переселенців, які взагалі не знають, що таке театр. Не знали, у всякому випадку. Вони приходять до нас, як у якусь неймовірну казку. Вони не знають, що таке партер, що таке ложа, вони навіть не знають, що в театрі є туалети… Спілкуючись з ними, думаєш: «Що ж таке робиться: серед міста Львова, поблизу оперного театру стоїть руїна – театр Заньковецької. І нікому діла немає». Всі президенти обіцяли Стригуну гроші на ремонт. Досі… Невже їм не соромно?
Та є інша справа. Ми часто не цінуємо того, що маємо. Тієї прекрасної архітектури, численних затишних кафе з вишуканими меню… У Зальцбурзі, де мені довелося бути, я запитала одну пані: «Чому у вас так чисто? Ніхто не рве квіти на клумбах, ніхто не смітить…». Тому що не смітять, тому й чисто, – відповіли мені.
– Пані Таїсіє, кажуть, що нині час ревізіоністів. Ревізії пробують піддати усе, здавалося б, усталені на віки речі, так би мовити, вічні константи…
– Так, ми швидкі на ревізію (сміється), от тільки не надто – на творення чогось нового. От слухаю я наших політиків. Мало того, що вони не знають мови, вони ще й неправильно говорять. От, наприклад, якщо б бодай один з них сказав: «Я зробив міст», «Я побудував дорогу», «Я побудував лікарню». Не важливо що… Вони ж кажуть: «Я хочу побудувати…». Через сто років? Ось це «я хочу» триває 25 років.
А розумні ж! А красиві! Кожен хвалиться краваткою, – дорогезна ж… І дуже люблять народ, дуже люблять театр. Тільки у театр, відколи незалежність, жоден керівник ні ногою (сміється).
– Про демократію… В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що на сцені ви – диктатор. Чи стосується це партнерів, серед яких – молоді люди, чи не тисне Ваш досвід і Ваш статус на їхню гру?
– Так, на сцені я – диктатор. І важку руку диктатора мої колеги відчувають уповні. Бояться мене (сміється). Вони люблять мене. Бо я ж «диктую». Я їх учила. У нас на сцені зараз майже сорок моїх учнів. Це хлопці і дівчата, серед яких вже й заслужені є. Я просто змушую їх бути хорошими акторами. Бо їм дано бути на сцені, вони ж більше нічого не вміють.
…Розумієте, це – не копати землю. Не продавати «сємочкі». Хоча їх продають часто з біди – багато вчителів, лікарів та інженерів. Це – нещастя. Але ви щовечора виходите на сцену і чекаєте від публіки не хабара, а оплесків… І ви щасливі, бо віддаєте публіці себе, а публіка віддається вам.
Тому я хочу, щоб на сцені все було на своєму місці, щоб меблі були чистими, щоб костюмери і реквізитори не дрімали.
Я, звісно, пожартувала, що я диктатор. Я не диктатор, просто я люблю порядок, як мій тато. Він якось до мене приїхав у Львів на три дні, побачив, що на кухні підлога погана, то припер на собі леноліум і сам за день постелив його… І поїхав, мовляв, мені більше нічого тут робити.
– Пані Таїсіє, театр – театром, а є дім. З Вашого дозволу кілька особистісних запитань. Ви і Федір Стригун – взірцева, яка на мене, пара. Але… Чи бувають у Вас творчі сутички, і чия, зазвичай, бере гору?
– Можливо, ми тому така гарна, любляча пара, бо я ж передишки йому не даю (сміється). Він завжди зі мною. Навіть якщо б захотів кудись подивиться уліво чи вправо, а я ж – поруч. І день, і ніч. Так що у Стригуна немає виходу. Тільки я (сміється).
Це – жарт. Якби захотів, то, звичайно, і глянув би. Поза тим, ще й як сваримося. Дивно, але чим більше ми живемо, тим різнішими виявляються наші погляди на життя, на культуру, на пісні, на драматургію. Навіть на людей. Навіть на наших учнів. Він каже: «Ну, чого ти до них прискіпуєшся…». А я хочу, щоб вони любили сцену так, як я її люблю. Бо все, що у мене є, – завдяки театрові і праці у ньому. Сцена для мене – це священний храм.
– Ви – успішна людина, успішна актриса. Якими, на Ваш погляд, є критерії успіху, бо ж і вони нині зазнають суттєвої ревізії? Гроші, слава, визнання? Чи щось інше?
– Бути чесною. Зі своєю професією, з людьми, які тебе оточують. Розумієте, я от зараз відчуваю, що людські цінності спливають, мов пісок між пальцями. Що молоді не поважають старших. Щось таке страшне сталося з нами. Ось до прикладу, був вечір геніальних наших акторів Івана Миколайчука та Богдана Ступки. Робила його Ірина Недашківська. Звісно, долучився Стригун, Оля Сумська з Борисюком, Лариса Кадочникова приїхала, Вікторія Лук’янець прилетіла… Концерт тривав майже чотири години. Оперний театр був просто набитий людьми.
…Підійшло двоє молодих людей-журналістів з Києва. І питають у Стригуна, – уявляєте, у Стригуна питають, – «Як ви ставитеся до того, що зараз немає геніальних акторів?». Це що? Невігластво? Чи хамство? Чи незнання? Я кажу: «Молодий чоловіче, подивіться на Стригуна… Ви совість маєте? Хоч почитайте, у кого берете інтерв’ю». Розумієте?..
– Розумію. Це сумно…
– … І так всюди. Кожен вважає себе за генія, а решту – за бидло. Оце нас погубить.
– Однак традиційне для нашої програми запитання. Чи маєте мрію, – заповітну, високу? Про що вона?
– От я навдивовижу не маю жодних матеріальних цінностей. Ні машини, ні дачі. Маю квартиру на Сахарова. Коли театр приїхав з Тобольська, після евакуації, тодішній голова обласної ради Грушецький подарував заньківчанам цілу вулицю. З роялями-піанінами, ложками-вилками, борщем-капустою (сміється). І в одній з таких квартир досі живемо ми. І коли моя кума Теодозія Бриж – знаменита скульпторка, і Женя Безніско (Царство йому Небесне!) прийшли у те помешкання, то були розчаровані. Вони ж спочатку наслухалися оповідей про хороми, які дали Стригунам.
Але коли голова забита творчістю, мистецтвом, ідеєю збереження українського театру, – оце і є мрія. Поки ми є, є Україна. І буде.
– Я дякую Вам за цю чудову мрію і за щиру бесіду.
Розмовляв Ігор Гулик,
для IA ZIK
Довідка
Таїсія Литвиненко – Народна артистка України.
1957-го закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, (курс заслуженого діяча мистецтв УРСР Івана Івановича Чабаненка). Після закінчення інституту з працювала в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, відтак – у Запорізькому українському музично-драматичному театрі (нині – імені Володимира Герасимовича Магара).
1965-го року разом з Федором Стригуном переїхала у Львів, у театр імені Марії Заньковецької.
Крім акторської та режисерської діяльності, Таїсія Йосипівна є доцентом кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка.
Відзначена орденами княгині Ольги ІІ та ІІI ступенів, орденом святої Анни та орденом Архистратига Михаїла
Лауреатка премій у галузі театрального мистецтва імені Марії Заньковецької та імені Бориса Романицького, а також обласної премії в галузі культури, літератури, архітектури та мистецтва в номінації «Театральне мистецтво» імені Бориса Романицького за 2003 рік – за створення сценічних образів української драматургії.
За матеріалом: http://zik.ua/news/2017/09/28/taisiya_lytvynenko_ya_mayu_svoyu_derzhavu_tse__teatr_1176179