Анастасія Торос про стажування у Львівському університеті і не тільки…

04.04.2017 | 19:17

Шановні колеги!

До Вашої уваги – інтерв’ю Анастасії Торос (за матеріалом lysty.net.ua)

Анастасія Торос: «Для мене конкуренти – люди, які не ходять до театру»

Анастасія Торос: «Для мене конкуренти – люди, які не ходять до театру»

Анастасія не шукає мотивації для того, щоб рухатись вперед. Вона просто рухається. У свої 24 дівчина вже встигла пожити у чотирьох країнах. За межами Батьківщини вона провела цілий рік у Великій Британії, а також по місяцю в Росії та Грузії. Також отримала диплом бакалавра в Чехії і там же здобуває ступінь магістра. За професією Анастасія – педагог-режисер, спеціальність – драматичне виховання. Ця сфера діяльності має важливе значення для театру та освіти, але поки що прикладів її організованого функціонування в Україні – одиниці. Анастасія розмірковує, що після закінчення університету вона працюватиме над заповненням таких прогалин, втім загадувати заздалегідь вона не любить.

Ми зустрілись з нею за чашкою кави під час одного з її нечастих візитів в Україну. Цього разу дівчина працювала над перфомансом зі студентами 2 курсу факультету культури та мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка. Менш, аніж за 3 тижні Анастасія організувала дійство, яке отримало схвальні відгуки глядачів. Варто додати, що вона приїхала у Львів з власної ініціативи. Сама ж дівчина родом з Долини (Івано-Франківська область). У розмові зі мною Анастасія розповідає про свій досвід, власне бачення театру, організацію роботи в ньому, а також можливості драматичного виховання для України.

 

– Анастасіє, мені відомо, що Ви спеціально приїхали до Львова, щоб постажуватись у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Над чим саме тут працюєте?

– Я пишу диплом в Чехії, і один із варіантів, як провести практику – організація проектів зі студентами. Мій викладач узгодив з професором Богданом Козаком, щоб я отримала таку можливість у Львівському університеті. В результаті цього відбувся перфоманс «Так чи ні». В його основі є особисті історії студентів про їхній родовід, ми зачепили тему родинного дерева та сімейних традицій. Ми слідували одній сюжетній лінії, у нас не було попередньо готового сценарію. Це нарізка картин, яка дає глядачеві привід для роздумів. Її можна назвати театральним перфомансом, адже у ньому студенти співали і танцювали. У нас було неповних три тижні, тож доводилось багато працювати.

Сцена з перфомансу «Так чи ні»
Сцена з перфомансу «Так чи ні», поставленого зі студентами Львівського національного університету ім. Івана Франка

– Вам пощастило навчатися в трьох країнах. Розкажіть, будь ласка, детальніше про свою освіту.

– Я закінчила школу в Долині, поступила в Львівський політехнічний університет на реставрацію. Я багато малювала, ходила 5 років в художню школу і потім – 3 роки в музичну. Мене дуже цікавило малювання, у мене мама вчитель малювання, тож усі хотіли, щоб я вступила на архітектурний. Моя мама живе в Чехії, тому я одночасно вступала й там. Провчившись два місяці в Україні, я поїхала в Чехію. Там я вивчала візуальну культуру в Західночеському університеті в Плзні. У рамках навчальної програми можна було вибрати додаткову освіту, і я вибрала драматичне виховання. Вернувшись у Львів, мені не вийшло поєднувати навчання у двох вишах, тож я остаточно переїхала в Чехію, закінчила там бакалаврат. Після цього я вступила в Празьку академію виконавських мистецтв. Це заклад з великою історією, в якому навчались чимало відомих режисерів. Але я пішла не на акторський, а на драматичне виховання, проте дуже задоволена своїм вибором. Це трирічна магістерська програма, яка включає в себе різні напрями у театральній сфері. У Чехії драматичне виховання вивчають як педагогічний напрямок. Випускники цієї спеціальності можуть працювати в школі. На другому курсі я навчалась в Лондоні у театральному коледжі Роуз Бруфорд у рамках програми обміну Erasmus. Після цього я стала учасником Міжнародної літньої театральної школи в Москві. І от зараз закінчую магістратуру в Празі.

«Canto delle ombre. Пісня тіней»
«Canto delle ombre. Пісня тіней» – випускний перфоманс учасників Х Міжнародної літньої театральної школи, в якому брала участь Анастасія

– Коли Ви зрозуміли, що хочете пов’язати своє життя з театром? Яке призначення у ньому Ви бачите для себе?

– Загалом важко сказати. Я не можу сказати, чи я режисер, чи перформер, чи педагог, чи актор, чи сценограф. Люблю себе називати «theater maker», бо це включає в себе все. Під час навчання на драматичному вихованні я зрозуміла, що не хочу бути акторкою драматичного театру. Я не з тих людей, у кого автоматично виходить зіграти якусь роль. Я мушу зрозуміти чому так, що цей персонаж робить, що думає, і я це надто довго осмислюю. На драматичному вихованні мене зацікавив процес. Ми навчалась в колі. Це для мене було новим, і мені стало цікаво, що з цим можна робити далі. На момент вступу на магістратуру у мене не було бажання бути акторкою. Я є перформер, мене цікавлять постановки, в яких немає ролей. Ви створюєте роль самі своїм тілом, тобто ви конкретна людина в певній ситуації. Перфомансам я навчилась в академії Роуз Бруфорд у Лондоні, ми там зробили 4 постановки. Саме там я зрозуміла і пережила на собі, що таке перфоманс, що таке бути перформером, як зробити свою постановку. Моя вчителька казала: ви рухаєтеся до невідомого. Я ніколи не робила постановку за текстом. Свої вистави я робила з ідей, з мети, того, про що хочу сказати. Потім складала сценарій. Це як винахідницький театр. Мене це дуже цікавить. Режисери ставлять твори, а потім реалізують свої ідеї. В мене вийшло навпаки. Наступне моє бажання – попробувати щось з текстом, бо текст – це стержень, довкола якого ви обертаєтесь, можна відійти від нього, але завжди будете до нього повертатись.

– Що вам допомогло відкрити себе?

– У нас два роки були заняття з імпровізації. Їх вела Ганна Смрчкова. Перших півроку я не розуміла, що від нас хочуть, що ми робимо. З часом я усвідомила, що це внутрішня енергія, яку потрібно вивільнити. Коли я вчилась, доводилось підробляти не по професії. Дуже важко, коли ти студент, самому себе забезпечувати. В один момент це мене дуже замучило. У мене виникло питання: для чого це все? Я знаю чеську, російську, англійську, українську, можу легко отримувати нормальну зарплату. Але тоді я спинила себе – хіба справа лише в зарплаті? Коли ви ще молоді, коли у вас є якісь амбіції, ви хочете чогось досягти, маєте якесь бажання, якусь мету всередині, творчі ідеї – можна зробити багато. Я зрозуміла, що поки маю цю змогу, навіть, якщо це важко, краще пробувати зараз, бо потім того може і не бути. Ще я захоплююсь живописом і це вписується в моє захоплення театром. Живописом я виражаю те, що хочу на папері, а в театрі – своєю роботою.

– Ви сказали, що маєте думки, якими хочете поділитись з іншими. Що саме Ви хочете висловити?

– За своє життя я побачила багато. Різні люди, різні країни, різні культури. Іноді ми приїжджаємо за кордон з купою ілюзій, а зовсім скоро бачимо, що все зовсім інакше. Ти – ніхто. Втім, це – супер, адже так ти можеш бути, ким захочеш.

– Ви багато часу присвятили вивченню драматичного виховання. Розкажіть, будь ласка, про це.

– Випускники цієї спеціальності можуть працювати в школі. У Чехії в школі є обов’язковий естетичний предмет, ним може бути і драматичне виховання. Також такий предмет є в коледжах та інститутах. Методика і техніка драматичного виховання може використовуватися під час вивчення різних предметів. Воно включає в себе елементи гри, що допомагає зацікавити учнів і студентів. Наприклад, вчитель літератури приносить на урок рогатку, камінець, і питає учнів, як ті гадають, кому ці речі належать? Це хлопець чи дівчина? І так далі. Тобто викладач заохочує читати про Тома Сойєра через певні побутові речі. Також можна використовувати драматичне виховання для роботи з аутсайдерами – придумувати проекти, щоб здружувати дітей, а не вводити їх в умови конкурентності. Завдяки їй діти легше привчаться висловлювати свої думки, вирішувати проблеми. Вона дає змогу бути почутим, навчає не робити поспішних висновків, не приймати емоційних рішень. Насмішки, відсутність поваги до старших – це можна мінімізувати завдяки методам драматичного виховання.

– Така собі неформальна освіта…

– Можна і так сказати. Але освітній процес є лише одним із напрямів. Також драматичне виховання включає осмислення театру. Це можуть бути воркшопи після вистав, різні лекції… Також драматичне виховання важливе для театру-форуму. У ньому беруть якесь явище, актори розігрують ситуацію, а з публіки у будь-який момент кожен. хто хоче, може помінятись ролями з актором. Людина у залі має змогу випробувати себе в різних ситуаціях. Ми створюємо такі ситуації. І потім є пауза, коли все зупиняється, актори виходять зі своїх ролей, і вони розмовляють з людьми – що вони побачили, як розвивалась ситуація, які були плюси, які мінуси…

– Опис театру-форуму звучить цікаво. А на практиці важко організувати таке дійство? Наскільки складно донести його до глядачів? Чи для його показу потрібна попередньо підготовлена аудиторія?

– Не обов’язково, щоб це була підготовлена аудиторія. Це може бути певна соціальна група, а нас сцені висвітлюватись її проблеми. Створюються ситуації, які зацікавлюють глядача і заохочують вирішити її. Перед початком вистави домовляються про правила, щоб не виникало непорозумінь. Кожен педагог робить по-своєму. Вони знають свою мету.

– Ви називаєте себе «theater maker» і перформером. Це мистецтво є водночас і цікавим, і складним. Як, на Вашу думку, організувати співпрацю перформерів на сцені?

– Перформери створюють ситуацію тим, що вони на сцені. І це справа режисера організувати їхню роботу. У Москві ми робили вуличний перфоманс з Дмитром Мєлкіним. У ньому брали участь професійні актори. Комусь було важко зрозуміти, як себе вести, але за місяць всі це зрозуміли. Для цього не було потрібно багато перенаучування. За цей період ми дійшли до того стану, коли всі були на одному рівні. Ми розуміли, що ми робимо і хто ми є. Має бути концентрація на тому, що ми робимо. Глядачі цього не знають, і саме тому їх це цікавить. А якщо ми втратили енергію в собі, розгубились, почали рухати очима – все, глядачу вже нецікаво.

– Але хіба глядач це розуміє? Для нього все, що відбувається на сцені, – гра.

– Якщо актор випав, а потім вернувся назад – це завжди відчутно. Щоб цього не сталось, потрібно тренуватись. Це абсолютна концентрація на тому, що відбувається тут і зараз. Коли є 20 людей на сцені і я знаю, що один падає, ця людина може починати падати будь-коли і знати, що її зловлять. Це якраз довіра, яка є ключем до ефективної роботи в колективі. Часто між акторами є конкуренція, інколи вони ненавидять одне одного. Перформерство є особливий стиль – він ґрунтується на допомозі один одному, коли без когось не буде тебе. У ньому можуть брати участь не лише професійні актори. Наприклад, у Шотландії був цікавий проект з в’язнями, які вийшли з тюрми і були нікому непотрібні. Один режисер придумав з ними постановку і її показали на фестивалі в Единбурзі. Я бачила її, це дуже цікава вистава, хоча і жорстока, на сцені актори били один одного, це не було награно, а насправді. Вони розказували про своє життя, аудиторії було страшно про це слухати, але вкінці дійства герої посміхались, були вдячні публіці за овації, які говорили їм, що вони в цьому житті можуть щось робити. Це театр соціальних груп, який може мати важливе значення і позитивну дію.

– Виходить, що перформером при бажанні може стати кожен. А як щодо актора? Ними народжуються чи стають?

– Якщо говорити про те, чи акторами народжуються, то я вважаю, що навіть людина, яка має від природи талант, повинна постійно над собою працювати. Наявність задатків не звільняє від необхідності розвивати їх, лише полегшує і пришвидшує процес. Постійно треба вдосконалюватись. Навіть акторам, які грають в театрі один і той самий епізод. Потрібно шукати щось нове в ролі, яку грають довгий час, інакше вона стане заїждженою і нецікавою. Чехов казав, що кожною роллю ви повинні ставити собі нову мету. Актор не має почувати себе розслаблено на сцені.

Мені відомо, що Ви працювали в Тбіліському академічному театрі імені Коте Марджанішвілі. Розкажіть, будь ласка, як Ви туди потрапили і чим займались?

– В рамках європейської програми ETC п’ять українців отримали можливість на місяць попрацювати в театральних закладах за кордоном. Я була однією з них. У Тбіліському академічному театрі імені Коте Марджанішвілі я мала бути театральним менеджером, але працювала асистентом режисера. Я не знаю грузинської мови, тому розуміла не все, що відбувалося на сцені. Доводилось багато відчувати. Я прочитала п’єсу, розуміла про що вона, а під час репетиції догадувалась, яку саме сцену відпрацьовують актори. Це був дуже цікавий досвід.

Ви стикались з театральною сферою чотирьох країн. На Вашу думку, що з іноземного досвіду можна запозичити для українського театру?

– В Україні важливо розуміти, що після закінчення акторського відчиняються двері не лише до вже створених театрів. Ви можете створити свій театр. Для цього потрібно бути активним. Це те, що в нашій культурі, на мою думку, не є популярним. Є багато можливостей для театралів, багато ресурсів, які про них розповідають, потрібно це відстежувати. Також бажано мати на хорошому рівні англійську. Це перший ключ до нових можливостей. Також вважаю, що в Україні потрібно відкрити драма-центр, платформу для всіх людей, яких приваблює робота в театрі. Це створить місце, де можна проводити воркшопи, соціальні зустрічі, знаходити вирішення актуальних питань, куди можна запросити закордонних лекторів. Це вирішує соціальні проблеми і проблеми працевлаштування.

– Що Ви можете порадити тим, хто хоче присвятити себе грі на сцені?

– Потрібно хотіти бути на сцені, і хотіти відкритись, щоб вас побачили інші. Якщо людина виходить на сцену і соромиться, або боїться, відчуває себе там некомфортно, тоді й глядачу некомфортно на неї дивитись. Якщо ти дійсно хочеш бути актором, ти зумієш перебороти той страх. Для цього є різні тренінги. Також допомагає акторська майстерність – предмет, який вчать в університетах. В когось це виходить за рік, а в когось – не вийде і за чотири.. Окрім цього, потрібно не боятись своїх недоліків. Досконалих не існує. Здібні з недоліків зроблять перевагу, а якщо людина без задатків, – то вона буде нецікавою на сцені навіть з ідеальною зовнішністю.

– Як загалом театралам ведеться за кордоном?

– Потрібно просто знати, де збираються люди мистецтва. Прийти до них. Розказати про себе, свої зацікавлення, плани, а вони вже вам порадять, направлять. Окрім іншого, якщо ви кудись приїхали без коштів, треба бути готовим до того, що прийдеться підпрацьовувати, поки ви не забезпечите себе до того рівня, коли зможете отримувати достатньо від того, що ви любите. Щоб приїхати і одразу заробляти гроші, потрібно бути професіоналом. До прикладу, я лише останні два роки не маю підробітку в інших сферах. Я стараюсь повністю віддавати себе театральному напрямку.

– Якщо знайдеш людей, задіяних в театральній сфері, можна бути впевненим, що вони допоможуть тобі, незважаючи на те, що ти можеш бути їхнім потенційним конкурентом?

– Цілком однакових людей немає. Навіть коли ви працюєте в одному напрямку, у вас різний підхід. Я не можу говорити про конкуренцію, бо сприймаю театр як одну спільноту. Якщо люди не йдуть в театр, ми несемо театр до людей. Для мене конкуренти – люди, які не ходять в театр. Ті, хто працює в театрі – не суперники, таких потрібно підтримувати і співпрацювати з ними, налагоджувати зв’язки. Повірте, це знадобиться, кожен з нас виграє зі співпраці, а не з конкуренції. Нам треба заохочувати до нашої роботи людей з навколишнього середовища.

– Що Вас мотивує, допомагає триматись у складних ситуаціях, додає сили рухатись вперед?

– У мене є кредо: не все так буде. Важливо усвідомлювати, що є люди, яким зараз є набагато важче, і для когось ваше життя може бути мрією. Це мене завжди повертає в колію. Я дуже багато докладаю зусиль, щоб постійно навчатись і вдосконалюватись, в мене ніколи немає вільного часу. Я вважаю, що потрібно бути постійно активним. Не треба розчаровуватись, що перед вами зачинилися якісь двері. Можливо, виявиться, що ви не туди стукали. Я отримую натхнення від конкретного моменту, важко сказати, чи передбачити, коли він настане. Просто від того, що засвітило сонце, чи подув вітер, можу почути приплив сил, і від цього вже з’являється якась ідея. Це невеличкі деталі, але часто не потрібно шукати щось складне. Навіть коли ви просто прокидаєтесь здорові – це прекрасно.